Деякі звичаї мешканців України

Запорозькі козаки носять як відмінний знак на маківці голови чуб, великий, наче жмуток пір я. Решту голови вони голять. Вони надають такого значення цьому чубові, що коли один козак вирве його в іншого, то мусить заплатити йому п ять карбованців.

Дівчата низького походження носять у Україні коси, з єднані на голові, як у деяких місцевостях Німеччини . Але дівчата вищого стану перев язують волосся стрічкою і лишають його вільно звисати ззаду, не вживаючи ні пудри, ні помади.

Коли українська дівчина кохає хлопця, вона йде до його батьків і, заходячи до хати, каже їм:

Помагай Бог .

Це вітання, яке завжди промовляють, прийшовши до кого-небудь.

Потім вона сідає і звертається до свого коханого з такими словами:

Іване, Федоре, або якесь інше ім я, одержане при хрещенні, доброта, написана на твоєму обличчі, запевняє мене, що ти будеш добре керувати своєю жінкою й любити її, а твоя доброчесність дає мені надію, що ти будеш добрим господарем. Знаючи твої достоїнства, я вирішила прийти, щоб смиренно просити тебе узяти мене за жінку .

Після цього вона так само звертається до батька та матері хлопця, настійно прохаючи їх погодитися на шлюб.

Якщо їй відмовлять або відкладатимуть рішення, вона відповість, що не вийде з хати доти, доки не одружиться з предметом свого кохання.

Часом батьки наполягають на своїй відмові, але, якщо дівчина досить уперта і має терпіння лишитися в них на кілька днів, а то й тижнів, вони не тільки будуть змушені погодитися на шлюб, а часто ще й переконуватимуть свого сина одружитися з нею.

Зрештою, й парубок, побачивши наполегливість дівчини, звичайно буває зворушений і призвичаюється до думки про одруження.

Таким чином українські селянки добиваються бажаного, якщо виявлять хоч трохи твердості.

Вони зовсім не бояться, що їх виженуть з хати їхнього коханого. Батьки не наважаться на це, бо вони переконані, що накличуть на себе гнів Божий та всілякі нещастя.

До того ж це означало б завдати тяжкої образи родині дівчини.

У цих людей досі існує своєрідний шлюбний звичай. Коли настає час вести молоду до шлюбного ліжка, її родички затримують дівчину і перед тим, як покласти у ліжко, дбайливо її оглядають, щоб не допустити ніякого обману у таїнстві, яке має відбутися.

Як тільки молоді вляжуться, усі гості танцюючи заходять до їхньої кімнати.

Якщо молода зітхає, танці вибухають з новою силою і батьки виявляють своє задоволення.

Коли ж молода мовчить, танці припиняються і всіх огортає смуток. Після цього присутнім показують шлюбну сорочку, що має свідчити про честь або безчестя дівчини. Якщо на ній є знаки дівоцтва, у вікні вивішують червоний прапорець, а друзі та сусіди вітають молоду і, якщо вона бідна, наділяють її подарунками.

Та коли її погана поведінка або які-небудь вади в будові тіла не дозволили побачити бажані знаки, тоді вивішують прорване простирадло і кожен має право принижувати її докорами. Але насамперед ці дорікання висловлюють її матері.

Під час шлюбу батько молодої дає їй кілька стусанів, приказуючи:

Якщо надалі ти не будеш слухняна, то тепер уже твій чоловік тебе каратиме .

Іноді пан, що володіє селом, запрошує селян танцювати перед його будинком і сам разом зі своєю жінкою та дітьми танцює з ними разом.

Слід сказати, що більшість сіл в Україні оточено густими лісами, де влітку ховаються селяни від татарських нападів. Хоча ці селяни є кріпаками, вони з незапам ятних часів мають право викрасти під час танцю панночку, хай навіть і доньку їхнього пана, якщо вони зроблять це дуже спритно, бо інакше вони пропали. Отже, вони хапають свою здобич і ховаються з нею в гущавині сусіднього лісу.

Якщо вони зможуть залишатися там невикритими протягом доби, то їм прощається викрадення й вони можуть одружитися з панночкою, якщо вона згодна.

Якщо ж їх знайдуть протягом двадцяти чотирьох годин, то їх карають смертю без будь-якого суду.

Рано-вранці у Великодній понеділок парубки виходять юрбою на вулиці, хапають усіх дівчат, яких вони стрінуть, ведуть їх до криниці й виливають їм на голову п ять або шість відер води.

Грати в цю гру дозволяється лише до полудня. У вівторок дівчата можуть, помститися, але вони роблять це більш вправно. Кілька дівчат ховаються у хаті, й кожна з них тримає глек з водою.

Маленьку дівчинку ставлять на варті, і вона попереджає дівчат, як тільки побачить хлопця, що йде повз хату. Одразу всі дівчата вискакують на вулицю, хапають того хлопця з шумом та гамом, дві або три найсильніші його тримають, набігають ще й сусідки, і чимало глеків з водою виливається бідоласі на голову.

Чоловіки мають у Великодній понеділок іншу розвагу.

Вони збираються вранці юрбою і йдуть до свого пана, несучи йому курей та іншу птицю. Пан на знак вдячності частує їх оковитою. Він наказує вибити дно в барила, встановленого посеред двору, й запрошує селян стати довкола.

Тоді він бере великого ополоника, наповнює його оковитою і п є до найстарішого серед селян.

Потім цей селянин п є у свою чергу з ополоника, який переходить з рук у руки і з рота до рота.

Згодом усе повторюється і так триває доти, доки барило не випорожниться. І, якщо це сталося ще перед вечором, пан повинен наказати викотити інше барило, з якого питимуть так само, як із першого, бо він зобов язаний частувати своїх селян аж до заходу сонця.

Після заходу дають знак закінчення свята.

Той, хто тримається на ногах, повертається до своєї хати, а інші лягають просто неба і сплять, доки самі не прокинуться. Часом їх сон триває понад добу.

В України, якщо дівчина народить дитину, її прив язують за волосся до церковних дверей, і кожен, хто заходить до церкви плює їй в обличчя і лає.

Якщо заміжню жінку спіймають на гарячому, її закопують у землю до шиї живою і так її залишають, щоб вона померла від голоду й спраги. Ця кара колись була поширена й у Московії, але нині її вже там не застосовують.

Оскільки запорозькі козаки не допускають жінок у свої курені, вони йдуть у Польщу або на кордони Московії, щоб викрадати там дівчат.

Якщо один козак має таку злостивість, що вб є другого з умисним наміром, то його кладуть на тіло вбитого і їх ховають в одній могилі.

Цей звичай вже зник в України, але він зберігався в запорозьких козаків аж до кінця їх існування.

В України при кожній церкві, без винятку, є лікарня або лазарет, де люди, справді бідні й нездатні себе забезпечити, доглянуті коштом церкви, залежно від її прибутків.

Найперше, чого вчать молодь, це є повага й шана до людей похилого віку. Це доводить, що нинішній устрій походить від патріархального ладу.

Гостинність так поширена по всій України, що іноземець, подорожуючи по країні, ніколи не потребує робити витрати на ночівлю та харчування.

В запорозьких козаків курені завжди стоять відчинені. Будь-який мандрівник чи перехожий може туди зайти і з їсти все, що він знайде їстівного, якщо навіть нікого нема вдома.

Йому навіть ніхто не дорікне, як він усе з їсть, але він не може нічого забрати з собою, якщо не хоче наразитися на суворе покарання, бо існує священний принцип недоторканності будь-якої речі, що знаходиться в курені.

З цього принципу, якого вони ретельно дотримуються, випливає обов язок для того, хто знайде яку-небудь річ на Січі, прив язати свою знахідку до високого стовпа й лишити її там протягом трьох днів, після того, якщо не з явиться її власник, він може вважати її своєю.

Та якщо він забере річ, не виставивши її на огляд, і не відкриється, тоді його самого прив язують до високого стовпа посередині майдану й кладуть біля нього чимало київ.

Кожен, хто проходить повз прив язаного, повинен узяти кия і тричі вдарити винного. І якщо навіть перший удар стане смертельним, то ніхто не докорятиме, а всі негайно схвалять цю дію оплесками.

Після трьох ударів потерпілого частують чаркою горілки, посудина з якою стоїть поблизу, приказуючи:

Пий, вражий сину!

Від часу, коли запорозький козак залишає свій курінь, щоб ніколи до нього не повернутися, він втрачає свою назву козака-запорожця і дістає ім я гайдамаки або розбійника з битого шляху.

Щоб убезпечити себе від вошей, запорозькі козаки варять дуже жирну рибу, що зветься осетрина.

Коли жир вкриє воду у казані, козак занурює у нього нову сорочку й лишає її на певний час просочитися тим жиром. Потім він вдягає її і зніме лише тоді, коли вона стане зовсім ветха.

Запорозькі й українські козаки мали звичай насипати кургани, або пагорби, щоб ховати в них тих, хто чимось відзначився. І якщо хто-небудь загинув у бою за батьківщину, то йому споруджують такий самий мавзолей, навіть коли його тіло не було знайдене.

Ще й сьогодні можна побачити багато курганів у степах Очакова та Криму. Турки й татари зберегли цей звичай, а поляки його втратили.

Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як мешканці України.

Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони нарешті до нього добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого.

Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання.

У минулому у України зовсім не було лікарів. Їх заступали старі жінки, що так добре знали ботаніку та природу рослин, що лікували усі хвороби простими засобами й з величезним успіхом.

Коли козаки мають гарячку, то звичайним засобом проти неї служить половина заряду гарматного пороху, розведеного в горілці, що її вигнано з зерна. Проковтнувши цю суміш, вони лягають, засинають і прокидаються в доброму здоров ї. Інші замінюють порох на попіл.

Коли їх поранено й нема кому подати їм допомогу, вони беруть жменю землі, розводять її своєю слиною і змащують рану.

За царя Олексія Михайловича існував закон, за яким вихрещений татарин одержував прерогативи московського князя , якщо він був шляхтичем у своїй країні.

Вихрещені євреї в України користувалися правами місцевих шляхтичів. Але тепер якщо чоловік вихреститься з будь-якої релігії, то стає кріпаком і його ім я записують до подушного окладу книжки, яка містить імена всіх, хто платить подушний податок щороку.

Колись усі мешканці України користалися якнайбільшою свободою. Якщо комусь не подобалося життя на землі одного пана, він залишав її й переходив на землю іншого.

Наказом імператриці Катерини II це було заборонено. Тепер, коли хто-небудь незадоволений своїм паном, він може поскаржитися на нього судді. На лихо для цього селянина, процес тягнеться без кінця або ж його нарешті відсилають до його пана, додавши до цього присуду кілька ударів києм.

Мешканці України у минулому не обкладалися податками.

Царствуюча імператриця, щоб не дратувати їх подушним податком, наказала збирати щороку по карбованцю від кожної оселі. Нині ж, незважаючи на свої привілеї, вони зобов язані платити подушне, як селяни Московії.

Вони так зненавиділи цей податок, що тисячі козаків втекли до Польщі.

Ще на початку царювання Катерини II було заборонено купувати землю в України тим, хто не був записаний до реєстру, поданого Хмельницьким цареві Олексію Михайловичу. Але цариця, щоб зміцнити свою владу у України, скасувала цю заборону й дозволила московським поміщикам купувати землю у України, а поміщикам з України у Московії.

Коли мешканці України б ються, то завжди або навкулачки, або киями й ніколи не вживають холодної зброї.

Завдяки цьому звичаю мало місце таке парі:

Приватні радники імператриці панове Теплов та Желягін були в неї, коли її повідомили про арешт ченця Олександро-Невського монастиря, який перерізав горло дівчині, що завагітніла від нього.

Теплов сказав Желягіну: Закладаюся, що цей чернець не українець, а москаль .

Парі було укладено, і Теплов його виграв. Тоді Желягін спитав його, як він міг здогадатися, що чернець походить з Московіїї.

А це тому , відповів Теплов, що мешканці України не злі люди, вони віддають перевагу хоробрості над хитрощами, тоді як мешканці Московії радше злі, ніж хоробрі .

Під час походів козаки зміцнюють позиції своїми возами і відчувають себе у безпеці за цими пересувними укріпленнями, що їх вони звуть табір .

Вони абсолютно необхідні у пустинних степах, де завжди нишпорять татари, і тисяча козаків, захищених таким чином, може опиратися шести тисячам цих невірних, які ніколи не злазять з коней і яких може спинити рів або найменша загорожа.

У будь-якій іншій країні було б важко війську йти походом між возами, але цей край такий рівний, як жоден інший.